Дія перша
Ледь затріпотіли листочки на деревах, зазеленіли навколо пагорбки і долини, як на лісову галявину грайливо і нестримно вибіг Той, що греблі рве — співучий весняний струмок — і закружляв з дочкою Водяника, благаючи її втекти з ним. Але сердитий батько на сторожі, він проганяє спокусника, а неслухняну русалоньку забирає на дно.
У ліс прийшов дядько Лев з Лукашем. Заграв Лукаш на сопілці, озвалися гомінкі лісові голоси, прокинулась від зимового сну лісова дівчина Мавка. Вона зненацька виростає перед юнаком у ту мить, коли він хоче зрубати білокору берізку, і зачаровує його.
...Що ж, ти зовсім така,
як дівчина... ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи...
А чом же в тебе очі не зелені?
Та ні, тепер зелені...а були,
як небо, сині...О! тепер вже сиві,
як тая хмара...ні, здається, чорні,
чи, може, карі...ти таки дивна!
Коли пустотлива Русалка і Куць — лісовий чортик — заманюють Лукаша в болото, Мавка рятує юнака. Лісова дівчина сповнена досі незнаними їй почуттями:
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мій рідний, темненький гаю,
як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка — довга розлука...
Що ж мені суджено — щастя чи мука?
Дія друга
На лісовій галявині Лукаш побудував собі хату. Та не до душі Лукашевій матері ніжна й тендітна Мавка. Стара привела із села молоду вдовицю Килину, в якої робота аж кипить у руках. Марно намагаються лісові друзі допомогти Мавці забути Лукаша. А Той, що в скелі сидить простягає до дівчини свої пожадливі руки.
Я поведу тебе в далекий край,
незнаний край, де тихі, темні води
спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,
мовчазні скелі там стоять над ними
німими свідками подій, що вмерли.
Тебе візьму я. Ти туди належиш:
ти бліднеш від огню, від руху млієш,
для тебе щастя — тінь, ти нежива.
Але Мавка не підкоряється:
Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
Підбігла Мавка до Лукаша, глянула благально в очі, але він відштовхнув її. В розпачі кинулася Мавка в обійми страховища, і навічно зімкнулися над нею важкі брили скелі.
У селі святкують весілля Килини та Лукаша. Та нараз перед очима Лукаша з'являється сумний образ Мавки, і його охоплює жах від своєї зради. Покинувши Килину і гостей, він тікає до лісу.
Дія третя
Лісові мешканці мстять Лукашеві за зраду, і він втрачає розум. Чудодійною силою свого почуття Мавка розбиває скелю і приходить до коханого. Угледівши Мавку, Лукаш схиляється до її ніг, але сором за зраду жене його геть.
Килина проклинає суперницю, і Мавка обертається на вербу.
Син Килини вирізує з верби сопілку і просить Лукаша заграти йому. Полились чарівні звуки, в яких ожив голос коханої. Розгнівана Килина примушує Лукаша зрубати вербу, але сокира випадає з його рук.
Килина сама замахується на деревце. Затріпотіли листочки, похилились довгі віти, але вилетів Перелесник, обняв вербу і вона, спалахнувши ясним полум'ям, підпалює хату. Килина з матір'ю тікають, а Лукаш, забувши все на світі, грає на сопілці пісню втраченого кохання.
Мавка, як чарівна мрія, з'являється перед Лукашем. І наче знову розквітає їхнє кохання. Душа Мавки промовляє до Лукаша:
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палаючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, —
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як провесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
Сніг поволі засипає Лукаша.